ГОЛОДОМОР НЕ ЗЛАМАВ…
МИ ПАМ`ЯТАЄМО…
З
плином часу все таємне обов’язково стає явним.
Одна з таких сумних подій минулого – голод 1932 – 1933 рр. Трагедія
колективізації України, масштаби якої й досі
остаточно не з’ясовані, травмувала націю, залишивши на тілі й у душі народу
глибокі соціальні, психологічні й демографічні травми, хоча минає вже більше ніж вісімдесят років з того сумного
часу. Потік людської пам’яті розмиває
стіну замовчування про велике горе нашої землі, про голодомор. З 28 листопада 1998 року в Україні
відзначається День
пам’яті загиблих у 1932 – 1933 рр.
На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати в глибинах
спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз і
вдруге і втретє переписувати історію на догоду диктаторові чи
скороспеченому ідеологічному божкові. Та
з пам’яттю народу нічого не вдієш.
З давніх часів люди очищувалися вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися,
що пам’ятають, що не забудуть. І тягар з душі спадав.
Сьогодні, 26 листопада о 16.00 пройде
загальноукраїнська хвилина мовчання, а потім запалимо на своєму підвіконні
свічечку в пам`ять
о невинно убієнних душах, замордованих страшним голодомором .
Ти скажеш , не було голодомору?
Ти скажеш , не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть марево виймали із
печі
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі,
Із торбинок нужденних стариків?
Ти скажеш , не було голодомору?
Чого ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору,
-
Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села вимерли на Україні,
Російським людом поспіль
заселяв?
Хто? На чиєму це лежить
сумлінні?
Імперський молох світ нам
затуляв!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах…
А кажеш – не було голодомору?